Лашко Любов Олександрівна
Біографія
Лашко (Самойленко) Любов Олександрівна, народилася 13 березня 1952 року в с. Бетяги Великокринківського району (після адміністративно-територіальної реформи – с. Великі Кринки Глобинського району) Полтавської області у сім’ї вчителів.
1959-1969 – навчалася у Великокринківській середній школі.
Серпень 1969 – березень 1970 – робітниця Глобинського овоче-консервного заводу.
1 квітня 1970 – серпень 1970 – піонервожата у Борисівській восьмирічній школі Глобинського району.
Вересень 1970 – липень 1974 – студентка філологічного факультету (російське відділення) Полтавського державного педагогічного інституту ім.В.Г.Короленка.
1974 – одруження; чоловік – Лашко Василь Григорович.
1974-1977 – учитель російської мови і літератури Улинівської восьмирічної школи Козельщинського району Полтавської області.
1977-1985 (включаючи дві декретні відпустки: 1978-го народилася дочка Оксана, 1984-го – Наталія) – учитель російської мови і літератури Великобудищанської середньої школи Диканського району.
1985-2011 – учитель російської мови та літератури, згодом, у зв’язку з реформами, – зарубіжної, світової літератури Диканської загальноосвітньої середньої школи (згодом – НВК, школа-ліцей, гімназія) ім. М.В.Гоголя. Учитель вищої кваліфікаційної категорії, учитель-методист, маю похвальні грамоти, нагороджена значком «Відмінник освіти України» та нагрудним знаком «Василь Сухомлинський».
2004-2012 – за сумісництвом – коректор у редакції районної газети «Трудова слава».
Спогади про педагогічну діяльність
Як і кожному вчителю, котрий пропрацював у школі багато років, мені є що згадати. Серед спогадів – і радісні, й сумні, бо були й перемоги, й поразки, і надбання, й утрати. Часто згадую свої виховні класи, спільні заходи, особливо походи в ліс, до річки, на гірку тощо. Приємне враження залишилось від перших років перебування у Диканській школі, коли учнів налічувалося дуже багато, педколектив – значно чисельніший, ніж нині, і все ж було відчуття єдиної родини, відбувалися теплі зустрічі всього колективу, разом із пенсіонерами святкували всілякі дати, події…
Та найчастіше чомусь пригадую останні місяці 1988-го року. Думаю, цей час – у пам’яті всіх моїх тодішніх колег.
На осінніх канікулах велика група вчителів і працівників РВНО поїхали у подорож на турпоїзді (дуже зручна форма мандрівки: ніч їдеш, день присвячений екскурсії в місті, до якого приїхали, там же передбачено й харчування у кафе; ніч – наступний переїзд і т.д.). За тиждень канікул і ще й кілька навчальних днів другої чверті ми відвідали міста Прибалтики й Білорусі, поверталися через Москву. Вражень – безліч, бо це був час великих змін і зрушень, Радянський Союз доживав останні роки; в Україні починалася діяльність Народного Руху, в Латвії набирав сили «Саюдіс» і т.д.
Так-от, поверталися ми додому просто переповнені побаченим, почутим, а ще везли рідним сувеніри, подарунки (пам’ятаю, відстояли чималу чергу в Москві, щоб купити бананів на гостинець…) Одне тільки засмучувало: приїдемо пізно увечері, а вранці вже – на уроки, до яких же ще й підготуватися треба. А була це, нагадую, «домобільна й докомп’ютерна ера», тобто, поїхавши з дому, ніхто з нас ніяким чином новин з Диканьки не отримував.
У Полтаві на вечірньому пероні від чоловіків, які приїхали зустрічати дружин-мандрівниць, ми зі здивуванням почули, що уроків завтра, виявляється, не буде… І ніяк не могли зрозуміти, що ж такого, що хтось там розлив ртуть! Зате потім ми сповна і зрозуміли, й відчули всі небезпеки цього підступного металу. Навчання у дві зміни в приміщенні старої школи, після цього – демеркуризація класів, кабінетів, коридорів нинішньої школи; збори громадськості, мітинги; перевірки з дозиметрами, причому перевіряли не лише «заражену» школу, а й дитсадки, й квартири всіх учнів та вчителів. Сліди ртуті були скрізь – їх рознесли на підошвах взуття тощо. Новини про боротьбу з наслідками розливу ртуті передавали неодноразово по всесоюзному радіо та всіх каналах телебачення. У школі довелося міняти все: лінолеум, шпалери (іноді разом із штукатуркою), меблі… Важкий був час, і для багатьох із нас не минув безслідно: почалися ускладнення здоров’я, багато хто потрапляв до лікарні. Думаю, що й якісь сліди цього лиха й досі носимо в собі, як ми – старше покоління – так і тодішні учні. Ну і, як кожне лихо, «ртутна історія» показала справжню сутність багатьох людей…
Чому все це пригадується?.. Бо то були, як нині прийнято говорити, форс-мажорні обставини, і таке не скоро забудеш. Зате всі ті, хто тоді навчався чи працював у нашій школі, назавжди запам’ятали, якою небезпечною може бути ртуть, особливо її випари, як обережно слід поводитись із ртутними термометрами.
